Як живуть під обстрілами в Циркунах на Харківщині, — ФОТО

Циркуни – селище за кілька кілометрів від Харкова. З перших днів повномасштабної війни його окупувала російська армія, яка безуспішно намагалася взяти обласний центр штурмом.

На початку травня ЗСУ звільнили Циркуни, сьогодні до лінії розмежування звідси трохи більше 10 кілометрів. Село залишається гарячою точкою і практично щодня зазнає обстрілів.

«Українська правда» з’їздила до Циркунів та поспілкувалася з місцевими жителями, які мимоволі стали заручниками російського терору.

«Хар…в», – проводжає нас збляклий напис на Окружній дорозі, на виїзді з міста. У перші дні повномасштабної війни на нього наступала російська армія, просто тут точилися бої, а «Харків» втратив дві літери. Але вистояв.

Окружна знаходиться просто за Північною Салтівкою, найбільш постраждалим районом Харкова, і служить таким собі кордоном двох реальностей. Якщо на Салтівці з її почорнілими «панельками» панує атмосфера постапокаліпсису, то за Окружною починається справжня війна, в повітрі ширяє напруга. Далі пускають лише військових.

 

До Циркунів звідси трохи більше двох кілометрів. На колись жвавій трасі сьогодні абсолютно порожньо, на узбіччях стоять вщент розбиті заправки, згорілі магазини, переломані бетонні стовпи та приватні будинки з продірявленими дахами. 

Ліворуч – чорна іномарка без коліс, помічена окупантською літерою «Z», праворуч – зупинка з написом «<3 Циркуни», трохи далі – руїни двоповерхової будівлі.

 

Селище Циркуни було останнім форпостом української армії перед Харковом. Поблизу розташоване В’ялівське водосховище з мальовничими краєвидами. Його околиці донедавна вважалися ласим шматком для дачників та просто любителів відпочити від міської суєти.

У перший день великої війни, коли противник намагався взяти Харків штурмом, в Циркунах з’явилися російські танки. Село опинилося в окупації, з нього росіяни обстрілювали обласний центр.

На початку травня ЗСУ вдалося відтіснити агресора з Циркунів та навколишніх сіл. З того часу територію контролює, зокрема, 127-а окрема бригада територіальної оборони.

«До нас (Циркуни) штурмували інші підрозділи, ми – підрозділ територіальної оборони, наша задача була тримати оборону в самому місті (Харкові). Але потім бойове розпорядження прийшло зовсім інше, і ми вийшли вже на другу лінію межі зіткнення. Ми тут вже майже півтора місяці знаходимося», – розповідає командир 229-го окремого батальйону територіальної оборони 127-ї окремої бригади ТрО, капітан Сергій Пастух. 

 

Сьогодні (станом на 9 червня – УП) лінія розмежування проходить між Руськими Тишками та Борщовою. Обстановка там залишається дуже неспокійною, обстріли не вщухають ні на день.

«Між нами та окупантами відстань десь 450-550 метрів, тобто ми візуально бачимо їх, а вони – нас, – пояснює Пастух. – (Вони) постійно запускають дрони, які з висоти польоту бачать наші позиції і наш рух, приходиться знаходитися в укриттях. 

По наших позиціях постійно йдуть обстріли – як стрілецькою зброєю, так і тяжким артилерійським озброєнням, «Гради», 120-ті міномети, працюють танки з прихованих позицій. І навіть щось більш потужне зі сторони Російської Федерації. 

Буває таке, коли година, можливо, півтори – затишшя. А потім знов – особливо, якщо цивільне населення десь намагається проїхати на автомобілях до своїх будівель. 

У нас, на жаль, немає, чим відповідати, тяжкого озброєння немає. Дякуємо, що наші закордонні партнери нам пересилають (зброю), але того недостатньо. І дуже повільно».

 

«Прислухаєшся – чи бігти до погреба? А воно б’є і не спрашує»

До початку повномасштабної війни в Циркунах проживало приблизно п’ять тисяч мешканців. Сьогодні, за словами військових, – не більше тисячі, переважно пенсіонери.

Візуально здається, що в селі залишилися одиниці. На багатьох ґратах написано «Люди», хоча за ґратами їх, здається, давно немає.

 

Діряві дахи будинків та розкидані цеглини мимоволі нагадують про злочини «руського міру» проти мирних жителів. З дороги то тут, то там стирчать снаряди, на городах зяють воронки.

«Ворог залишив після себе руїни, – коментує Сергій Пастух. – Моя власна думка, що в них стоїть задача – максимально нанести пошкодження нашим будівлям і нашій мирній інфраструктурі». 

 

На лавочці біля одного з будинків гріються на сонці троє пенсіонерів, над парканом, наче й не було нічого, в’ється виноград.

«Сєгодня болєє-мєнєє (тихо), а вообще стреляють крєпко, всьо разбивають. Нам хочеться миру і всьо, нам хочеться миру, зайчики, – каже Люба, бабуся в квітчастому халаті, і показує нам уламок від «Граду». – Бачите, хлопці, це після доща, не поржавіло, недавно прилетіло. Їх тут море». 

«Отаке прилітає нам – подарки, – додає її подруга Женя. – Так це на вулиці, а у дворі скільки ми зібрали всього! Вікно вибите і у простєнок у хаті влупили».

 

Люба не виїжджала з Циркунів, її родичі роз’їхалися, онук перебрався до Польщі. Під час обстрілів вона ходить у льох, чоловік не може за станом здоров’я.

«Погрєбок єсть, сирой, конечно, і невисокий, – розповідає вона. – З пєрвих (днів туди ходимо), восім чоловік було, сєйчас одна осталась. 

Муж лежачій наверху, а шо дєлать, куда його заволочить… В комнату не заходжу, боюсь. По огородах попадало, кругом ями такі й такі (снаряди) валяються, пообгаражували. Страшно по зєлєні ходить». 

Праворуч за 50 метрів видніється будинок із проломленим дахом.

«Це може неделі дві, не дуже давно, – пояснює Люба та ставить запитання, на які немає відповідей: Когда война закончиться? Вообще зачєм она началась? 

Це не война, це просто смертоубийство. Хіба по людях б’ють? Тут же нема вообще солдат, а б’ють і б’ють. По обичним (будинкам стріляють). Тяжело, переживать такоє нікому не пожелаєш, ні одной странє було не нужно такоє». 

До лавки шкутильгає бабуся з перев’язаною ногою і двома палицями в руках. Представляється Валею і диктує військовим адресу свого зруйнованого будинку. У ніч із 2 на 3 червня він опинився під ударом агресора. З того часу вона живе у Жені з чоловіком.

– Розбили (будинок Валі), влетіло добряче! – голосно журиться Женя.

– Ні хати, ні сараю, ні кухні – нічого! – додає її чоловік Сергій.

– У вікно витягували її удвох з дєдом. Що, вона хату востановить? Куди їй? Вона одна єдінственна, нема ніде нікого, один у полі воєн, 75 год і дві палки в руках. Вона на авіаціонному заводі проработала 47 год, і тепер хотя би хто спросив: «Де ти ділася? А може, в тебе на кусок хліба нема?»

– Ні свєта, ні газу, ні води, нічого нема.

 

До того як вийти на пенсію, Женя працювала начальником житлово-комунального відділу і досі зберегла командний голос. Чоловіка звільнили з роботи, пенсію вони не отримують. Виїжджати не хочуть, навіть попри щоденні обстріли. Та й можливості немає.

«Оце все наживали і бросить? Та нема у нас нікого в Харкові, син виїхав у Кобиляки під Полтавою. І менший виїхав, у них діти маленькі, – пояснює вона. 

Прислухаєшся – чи до погреба бігти? Летить – мигом туди. А воно б’є і не спрашує. Трудилися з дєдом, садили і віноград, і маліну, і єжевіку, і клубнику. І нахер усе змело. Чорно. І яма така, шо надо «Камаза» три землі туда.

До чого ми дожилися, всю жизнь робили, а тепер і перевдіться нема в шо! Дєд пішов у сьомий дісяток на роботу – ні зарплати, ні пенсії, із роботи уволили, хотя би пенсію (дали). Я вже казала – невже нєльзя як-то її привезти? Можна ж! 

Ото спасибо, ви остановились та гуманітарка, хлопці утром медікамєнти привезли». 

«Коли гримить, читаю молитву»

Руйнування в Циркунах не особливо впадають в око через бурхливу рослинність. Але не помітити будинки, від яких «руській мір» залишив голі стіни, неможливо. До того ж, коли окупанти відступали, виносили з будинків техніку та мінували територію.

«Є таке поняття – зайти в двері і вийти у вікно, – пояснює Сергій Пастух. – Коли вони звідси відходили, заходили в двері будинків, мінували входи, вилазили через вікна і залишали територію. 

Тут роботи для саперів дуже багато. У нас є саперний підрозділ, своїми силами ми трішки розміновуємо, але у нас завдання інше – там, де переміщуємося, там і розміновуємо».

 

Біля одного з будинків, якому вдалося залишитися цілим, помічаємо білий електромобіль Nissan Leaf із відкритим багажником. Усередині – нагромадження ящиків та коробок. Чоловік у бронежилеті, касці та темних окулярах намагається щось знайти серед них і заглядає в салон, також набитий ящиками та коробками.

Олексій розвозить гуманітарку. Про себе говорить неохоче – каже лише, що сам із Харкова, періодично жив у Циркунах до війни, зараз безробітний, а тут – із власної ініціативи.

«Раз-два в неделю развозим лекарства, продуктовые наборы, корм, – розповідає він. – У меня есть чат, адресные посылки кто-то кому-то присылает, кто-то на свои деньги собирает пакеты, у кого-то фирмы организовали 30 пакетов, где-то военные дают контакты, где взять и развезти уже на мое усмотрение».

 

Несподівано лунають глухі звуки, схожі на роботу систем залпового вогню. Але Олексій, здається, не звертає на них жодної уваги.

«Всех (обслуживаем), но в малой степени, – продовжує волонтер. – (Живут здесь) херово, потому что в основном в подвалах, лекарств всем не хватает, еды. Раздача происходит в центре, по краям не хватает, а местный голова развозить не хочет. 

Люди в основном им недовольны, потому что, даже если приходят к нему за жратвой, он говорит, что ее нет, хотя реально военные говорят, что контролируют – всегда склады полные».

 

До машини підходить сивий чоловік у сорочці блаженного вигляду. Блаженний представляється Геннадієм.

– Собачкам есть что-то? – цікавиться він.

– Корм для собак ищете? – перепитує Олексій.

– Да, у меня питбуль белый. Риса ему наварил, надо что-то добавить. А что вы предложите питбулю?

– Питбулю? Да почти ничего. Консервы были, но мужик их забрал. Хотя вот, две штуки есть.

– О, большое спасибо вам!

– А вон еще сзади валяется. Держите! Поделитесь, тут не на одного человека.

Геннадій дбайливо ховає консерви у пакет. Каже, що не виїжджав із Циркунів ні на день, а до підвалу під час обстрілів не спускається.

«Когда гремит, Библию открываю, читаю молитву «Отче наш», потом еще Псалом 90-й, – зізнається він. – Бывает, над домом свистит, но когда прочитал, пролетает». 

 

Через небезпеку перебування в Циркунах час вкрай обмежений. Тому ми змушені залишити Геннадія та рухатися далі.

У будинку через дорогу ніби вирує життя. Стукаємо в хвіртку в блакитному паркані, у дворі кілька чоловіків пиляють дошки. Щойно переступаємо поріг, лунає собачий гавкіт.

«Не трогай их! – командує господар і після того, як собака не вгамовується, повторює: Та перестань!».

Собака, втім, не тільки не перестає гавкати, а й впивається в ногу.

«Укусила? Ти скажи яка!» – нарікає господар, привітний чоловік у червоній кепці з голим торсом.

 

До повномасштабної війни Іван працював у охороні. На три тижні виїжджав до матері на Рівненщину, нещодавно повернувся до Циркунів.

«В огород влетіло мнє, возле дома торчить (снаряд). Можем пойті посмотрєть», – запрошує він.

Знову чуємо глухі звуки залпів.

«Це наші! – посміхається Іван. – З той сторони б’ють наші, ті в Борщовой були, сєйчас подальшє – в Липцах. Вчера прилєтало в Циркуни за річкой, горєло, пожарки приєзжали». 

Поряд із будинком із землі стирчить снаряд заввишки майже в людський зріст.

«Видите, буквально на третий день (прилетело), 27 февраля, – розповідає господар будинку. – Я был рядом у деда, он ветеран войны, дошел до Берлина, 100 год прожил и два месяца, умер перед войной, хорошо, шо це не видел. Тут все було в кирпиче, кирпич по огороду валялся, я собрал. Пойдем покажу, где вырва».

 

Дорогою Іван вказує рукою на сусідню ділянку.

«Люди уехали, все позаростало», – зітхає він.

Город Івана тягнеться широкою смужкою до бур’яну. Тут він, попри щоденну небезпеку, вирощує картоплю, огірки, помідори, буряк, моркву. 

«А шо делать? – запитує господар ділянки. – Плохо, когда просто сидишь сложа руки, чем-то заняться надо, отвлечься от этого, когда тихо – выходжу чуть-чуть поработать».

Іван показує на городі вирву. Всередині – пухка земля та іржаві уламки.

«Це буквально днів пять назад (прилетело). Я не знаю, (что это было), осколки только везде, – пояснює він, проводячи нас до дірявого паркану, й наостанок пропонує: Черешни не хотите покушать? Скоро будет клубника, будете – заезжайте! А куда ее девать?«.

 

«Коли росіяни прийшли, на городах ховали»

Над одноповерховими приватними будинками височить церква з двома золотими та одним смугастим куполом. Це храм Святого Миколая, збудований у 2003 році. У паркані навколо церкви вибило частину цегли.

Біля входу зустрічаємо нашого старого знайомого Олексія та його електромобіль. Поруч – двоє пенсіонерок навперебій просять у нього ліки. За тим, що відбувається, мовчки спостерігає чоловік із бородою.

– От эпилепсии нема ниче у вас? – цікавиться одна з пенсіонерок.

– Где-то валялось, видимо, я выложил, никому не надо было, – відповідає Олексій.

– А мені надо.

– Что еще?

– Дайте что-нибудь от сердца!

– Вот от недостаточности есть. Это чтоб сердце лучше качало (кровь). Какую дозу – маленькую или среднюю? – питає волонтер.

– Среднюю! – в унісон відповідають пенсіонерки.

– Что еще?

– От суставов.

– От суставов сейчас дам.

 

Поки пенсіонерки отримують потрібні ліки, намагаємось налагодити контакт із мовчазним чоловіком із бородою. Це – місцевий священник, свого імені він не називає, при цьому вітається англійською. Розповідає, що люди живуть та моляться у підвальному приміщенні храму.

– Обстріли менше не стали? – цікавимося ми.

– Всього фатає, – лаконічно відповідає він. – Говорить багато нічого, потому шо треба тута було бути і бачити. Нема що говорить, потому шо воно больно.

– Яке тут було життя до 24-го лютого?

– Ну яке? Життя і життя. Люди жили, трудились, мирно, спокійно, но на превеликий жаль маємо те, що маємо. 

– Як ви думаєте, коли війна закінчиться?

– Молим Бога, щоб воно вже скоріше закінчилося. Нам терпенія, всім разумленія.

 

Недалеко від церкви стоїть неживий двоповерховий будинок із вибитими вікнами. Поруч із ним розкиданий шифер і ростуть ромашки. На лавці біля під’їзду сидить сумна жінка у кольоровій сукні.

«Вот это наш дом, на втором этаже моя квартира, туда попал снаряд 13 марта, там все разбито, – схвильовано розповідає Людмила Миколаївна. – Кухня полностью (разрушена). Печка валяется, потолок упал, плита упала. Были дожди, плиты съехали, все позамокло. Кое-какие вещи, мебель, что могли, снесли в подвал, но там же сырость». 

 

Окупанти тримали місцевих жителів у страху та залишили після себе руйнування та трупи.

«Первые, что приехали, были гвардейцы (військовослужбовці Росгвардії – УП), они более культурные были, – згадує Людмила Миколаївна. – А потом и чеченцы зашли, и такие, что разговаривают, как мы, на суржике – но видно, что разговор у них ихний. Те, конечно, понаглее были. 

Мы сильно (с россиянами) не общались. Что спросят – ответим. Боялись. И отвечать надо, потому что иначе скажут: «Что ты сидишь ничего не отвечаешь?». Сами понимаете, когда человек перед носом крутит гранатой… 

Много людей погибло, когда русские пришли, в огородах хоронили, и раненых много было. Кладбище у нас под горой к лесу, тоже страшно туда идти. Говорят, что потом, если все будет благополучно, перезахороним.

Наши числа 4-го мая зашли, они (россияне) быстренько собрались и уехали. Школа разбита, магазин разбитый, дома разбиты, каждый день прилетает. Наши когда пришли, пожарки хоть ездят тушат».

 

З 24 лютого мешканці будинку не мають світла, з початку травня – ще й газу. Провести комунікації в Циркуни поки що неможливо через пошкодження критичної інфраструктури.

«На виїзді з Харкова у бік Циркунів стоїть вузол розподілу газу, зараз він вже не горить, а ще неділі дві з першого дня війни горів, – пояснює Сергій Пастух. – Там все було зруйновано, вночі постійно було зарево, ми стояли на Салтівці, і це полум’я було видно здалеку. Десь тільки тиждень чи два, як там перекрили газ».

Розповідаючи про свої пригоди, Людмила Миколаївна не може стримати сліз.

«Квартиру разбили, мы могли еще туда подняться, когда газ был, что-то приготовить чи чай подогреть. А теперь еду готовим на камушках в сарае, – схлипує вона.

Ни телефоны зарядить, нигде ничего совершенно, по воду ходим в учительский дом, там колонка есть, поставили воду на солнышко, ждем, когда немножко подогреется. Я вообще в шоке, лето пройдет, а зимой куда?

Муж-инвалид, еле ходит. Ночью начало бухать – бежим в подвал. И днем бывает так (гремит), что бежим. По дворам повыбивало, возле сарая все разбито, в гараж прилетело, бабахнуло все, там такие ямы, сейчас просто заросло все, не видно».

 

Людмила Миколаївна витирає сльози та дістає з кишені сукні кнопковий телефон.

«Разговоры идут – обращайтесь в «Дію», вам помогут. Посмотрите, у меня телефон столетний, куда я обращусь, на деревню дедушке? – нарікає вона. – (В Харькове) у меня никого нет. Сестра живет под Дергачами, но там точно такое же».

***

На слух півтори години у Циркунах здаються нам не голосніше, ніж звичайний день у Харкові. А з огляду на те, що місто щовечора обстрілюють – навіть тихіше.

«Це вам так здається, – спростовує Сергій Пастух. – Є обстріли, працювали «Гради» і від нас, і від них. Ми працюємо в їхню сторону, вони працюють у нашу. От вся картина».

Питаємо військових, чи можна поїхати далі на північ, у Черкаські Тишки, ближче до лінії розмежування, проте вони відмовляють – кажуть, що «небажано і непередбачувано». 

 

Обстановка на фронті швидко змінюється. Нещодавно президент Володимир Зеленський повідомив про успіхи ЗСУ на харківському напрямку. А вже за кілька днів у Генштабі заявили, що росіяни контратакують, їм вдалося закріпитися на околиці села Ізбицьке Вовчанської громади на півночі області.

Наразі окупанти ведуть штурм поблизу села Рубіжного, яке українські військові звільнили 10 травня. Розслаблятися Харківщині поки що дуже рано – третина області окупована, а ворог щосили намагається повернути втрачені позиції.

Обстріли Харкова минулого тижня також посилилися та не вщухають. У командуванні ЗСУ це пов’язують із невдачами на луганському напрямку. І навіть повторний штурм міста, за словами військових, все ще не можна виключати.

«Штурм (Харкова) можливий в будь-якому випадку, – стверджує Пастух. – А от чи буде він вдалим, чи ні – залежить від всіх нас. Ми тут стоїмо саме з тією метою, щоб вигнати і не допустити окупантів на нашій землі».

 

Дмитро Кузубов, фотографії Кирило Гончар